Воїн у білому халаті: героїчна історія сержантки-медсестри Тетяни, яка рятує життя на передовій
У її невеликій сумочці завжди лежать дві святині: джгут та шприц. Тетяна називає їх своїми талісманами. Джгут їй багато років тому подарувала мати маленької пацієнтки з дитячої обласної лікарні, просто за добре ставлення. Вона зберігає його й досі, уже як сержантка та медична сестра медичного пункту Зведеної стрілецької бригади Повітряних Сил ЗСУ.
Мрія, що стала покликанням
Її шлях у армію не був довгим. З дитинства Тетяна мріяла про військову форму, але життєві обставини привели її у медицину. Після школи вона залишилася підтримувати маму та молодшу сестру, тому обрала професію медсестри. Проте мрія про армію не зникла, і в 2019 році, коли їй запропонували піти служити медиком, вона не вагалася жодної секунди.
У 2019 році, щойно закінчивши первинну військово-професійну підготовку у Десні, Тетяна добровільно поїхала в зону ООС. Її направили до села Лозуватка Старобільського району, що на Луганщині. Там, на краю села, був їхній тимчасовий медичний пункт.
Перші випробування на Луганщині
Тетяна пригадує, що тоді інтенсивність бойових дій була меншою, але роботи вистачало: супровід бійців до Сєвєродонецького госпіталю, допомога місцевим, які приходили просити про лікування, нескінченні перев'язки та уколи. Дівчина ніколи не відмовляла в допомозі.
Там же Тетяна вперше відчула, що таке справжня відповідальність медика, коли кожне рішення приймаєш сама, без лікаря поруч. Її досвід роботи у лікарні, дитячих відділеннях та психоневрологічному диспансері став безцінним.
На передовій Харківського напрямку
З листопада 2024-го по червень 2025-го Тетяна служила на Харківському напрямку. Їхній медпункт був прикомандований до 82-ї десантно-штурмової бригади.
Тетяна працювала на евакуації поранених. Їхнє завдання: за лічені хвилини після прибуття бронемашини забрати пораненого, стабілізувати й доставити на стабілізаційний пункт. Часто за 7 хвилин дорогою з ямами, вибухами та непроглядною темрявою.
"Сісти у машину, що трясеться, поставити катетер, знайти вену, коли все підскакує, це на автоматі. Ти просто робиш свою роботу і молишся, щоб довезти", каже вона.
Втрати, що болять найбільше
Найтяжче, коли не встигаєш. Тетяна згадує бійця з позивним "Глово". Вранці він зазирнув до медпункту за ліками, жартував, обіцяв повернутися через два дні, щоб продовжити курс лікування. А вже ввечері був "200".
"Я з ним говорила кілька годин тому. А ввечері людини немає... Це найважче в цій роботі. Це морально вибиває з колії".
Під Shahed'ами та вибухами
У Харківській області вони майже щоночі слухали звук російських Shahed'ів над головами. Ховатись було нікуди. Часто виходили просто надвір дивитися, як ППО збиває дрони окупантів.
Одного разу вибух пройшов всього за 50 метрів, будинок, де жили військові з іншої частини, знищило повністю. За 10 хвилин до прильоту хлопці вийшли, це врятувало їх.
"Всі бігали, кричали. А я вдягала бронік, каску, взяла автомат і наводила порядок у кімнаті. Всі кричать: що ти робиш? А мені треба було хоч щось контролювати. У медика має бути порядок".
Незламний дух українських воїнів
Медична сестра каже, що пам'ятає своїх хлопців за прізвиськами. Один з них, Сіменс, мав незламний дух попри важку ампутацію обох ніг. Він тоді сказав:
"Зато я того підараса завалив".
"І ми будемо йти до перемоги", відповіла вона.
Усі в палаті, пригнічені хвилину тому, підняли голови. Всі слухали Таню і Сіменса.
Рівність перед медициною
Тетяна каже, що на роботі для неї немає звань: "Генерал чи солдат, мені однаково. Я дивлюсь на людину, а не на погони".
Саме тому одного разу вона відмовилася колоти антибіотик генералу, поки не зробить пробу на алергію.
"Я тут медик, і так мене навчили. Я відповідаю за життя і не буду ризикувати".
Материнське серце на війні
У Тетяни двоє дітей. Донька вже працює медиком у дитячій обласній лікарні. Син, 13 років, вже вміє надавати першу домедичну допомогу, мама навчила "про всяк випадок".
"Мені часто казали: чого твій чоловік не в армії, а ти в армії? А я відповідала: я там більш потрібна. Я можу лікувати".
Море як символ надії
У кожного медика є своя фраза, якою він тримає бійців. У Тетяни про море.
Одного разу привезли хлопця з сильно пораненою рукою. Поки лікар шив рану, він стогнав від болю.
"Я кажу: ну що? Ми ж з тобою на море хотіли їхати. В Одесу, в Маріуполь. Треба ж дожити!"
Потім він приходив на перев'язки і щоразу повторював: "Ваше море мене тримає. Я мушу його побачити!"
Покликання, а не героїзм
Для Тетяни медицина це не просто професія. Це спосіб життя, сенс, покликання.
Вона не любить гучних слів про героїзм.
"Я просто роблю те, що повинна. Допомагаю. Рятую. Це моя робота".
Така вона, українська жінка-воїн, що рятує життя наших захисників на передовій. Тетяна втілює найкращі риси нашого народу: мужність, самопожертву та незламну віру в перемогу України.