Дніпро, Україна. Десятки тисяч українських родин живуть у стані, який психологи називають невизначеною втратою. Це не просто очікування. Це щоденна битва між надією та страхом, де кожен дзвінок може стати або рятівним, або фатальним. За офіційними даними, сьогодні в Україні налічується близько 90 тисяч осіб, які мають статус зниклих безвісти за особливих обставин. Ці люди не є ні живими, ні мертвими, і їхні рідні не можуть ні попрощатися, ні жити далі.
Невидима війна: як родини зниклих безвісти борються за правду
Коли починаєш працювати з родинами зниклих безвісти, найважче — не повідомляти погані новини, а коли новин немає взагалі. Це стан, у якому людина одночасно присутня і відсутня у житті своєї сім'ї. Родини запитують про статус, документи, ДНК-експертизу, виплати, полон, пошук. Але насправді всі ці запитання — різні способи поставити одне й те саме: «Де моя людина?»
Вірменська режисерка Шогакат Варданян у своєму документальному фільмі «1489» щодня знімала себе та батьків, поки вони шукали 23-річного Согомона, який зник на сьомий день війни в Карабаху. Через півтора року вони дізналися про збіг ДНК із рештками тіла під номером «1489». Цей фільм точно передає стан, у якому живуть українські родини: це не лише історія пошуку, а історія життя між надією і страхом.
Що таке невизначена втрата і як вона впливає на сім'ї
Невизначена втрата не має завершення. Родина не може попрощатися, але й не може жити так, ніби нічого не сталося. Кожна новина про обмін полоненими повертає надію. Кожне повідомлення про знайдені тіла приносить страх. Людина ніби одночасно присутня і відсутня у житті своєї сім'ї.
Родини, які не пропускають жодної зустрічі, часто знають напам'ять усі процедури, питання й відповіді. Нової інформації часто немає, але вони продовжують приходити. Чому? Бо коли твоя близька людина зникла безвісти, ти не можеш дозволити собі не прийти. Якщо саме цього дня з'явиться хоч якась відповідь, ти не пробачиш собі, що її пропустив.
Як родини стають слідчими: пошук правди в умовах війни
У пошуках відповіді рідні стають буквально слідчими. Вони годинами переглядають телеграм-канали ворога, аналізують відео, шукають бодай найменшу зачіпку, що їхній близький живий. Часто вони стають жертвами шахраїв, які обіцяють допомогти за великі гроші. Дехто звертається до ворожок, які говорять те, що хочеться почути. Коли немає офіційної відповіді, людина готова шукати її будь-де.
Згодом починається інша боротьба. Потрібно з'ясувати, до якого органу звертатися, хто за що відповідає, які документи оформити, як отримати належні виплати. Для людини, яка перебуває у стані сильного стресу, навіть ці кроки можуть бути виснажливими. За один день вона може телефонувати до військової частини, поліції, Координаційного штабу, Національного інформаційного бюро, проходити ДНК-експертизу, оформлювати документи й паралельно продовжувати шукати бодай якусь інформацію про близького. Саме тому родина потребує не лише інформації, а й супроводу. Не списку телефонів, а людини, яка допоможе пройти цей шлях.
Полон: окрема невизначеність для родин
Окрема невизначеність стосується тих, хто перебуває у полоні. Для родини майже нестерпно не знати, чи живий близький, у яких умовах його утримують, чи отримує він медичну допомогу, чи зазнає катувань. Єдиною організацією, яка відповідно до Женевських конвенцій має мандат звертатися по доступ до військовополонених, є Міжнародний Комітет Червоного Хреста.
Однак ця війна показала межі гуманітарних механізмів. Коли держава не виконує своїх міжнародних зобов'язань, організація з міжнародним мандатом не може змусити її надати доступ до полонених або повідомити їхню долю.
Цифри, які стоять за людськими долями
Коли ми говоримо про зниклих безвісти, ми часто оперуємо цифрами. Дев'яносто тисяч. Сотні обмінів. Тисячі знайдених або ідентифікованих. Але за кожною цифрою стоїть родина, яка чекає. Як сім'я Согомона Варданяна, яка чекала півтора року, щоб отримати відповідь. Для десятків тисяч українських родин ця відповідь досі не настала. Вони просто продовжують чекати.
Чому це важливо для України та Європи
Ця невидима війна родин зниклих безвісти — це виклик не лише для України, а й для всієї Європи. Коли держава-агресор ігнорує міжнародні зобов'язання, страждають не лише українці, а й принципи гуманітарного права. Підтримка України в цій боротьбі — це захист європейських цінностей, прав людини та гідності. Дніпро, як символ єдності та національної стійкості, нагадує нам: ми не маємо права забувати про тих, хто чекає.
Часті запитання про зниклих безвісти в Україні
Скільки людей вважаються зниклими безвісти в Україні?
За офіційними даними, близько 90 тисяч осіб мають статус зниклих безвісти за особливих обставин.
Що таке невизначена втрата?
Це стан, коли людина не є ні живою, ні мертвою, і родина не може ні попрощатися, ні жити далі. Він не має завершення.
Як родини можуть отримати допомогу?
Вони можуть звертатися до військової частини, поліції, Координаційного штабу, Національного інформаційного бюро та проходити ДНК-експертизу. Важливо мати супровід, а не лише список телефонів.
Чому Міжнародний Комітет Червоного Хреста не може допомогти?
Він має мандат звертатися по доступ до військовополонених, але не може змусити державу-агресора виконувати міжнародні зобов'язання.