Герої Шулявки: рятувальники загинули від удару РФ

Щоранку о дев'ятій Україна схиляє голови. Схиляє за тих, чиє життя забрала війна, що її принесла на нашу землю московська орда. Сьогодні ми згадуємо трьох київських рятувальників, Андрія Ремінного, Данила Скадіна та Павла Єзгора, які загинули, ліквідовуючи наслідки російської атаки на будівлю поблизу метро «Шулявка» у ніч з 5 на 6 червня 2025 року. Вони були тими, хто біг у вогонь, поки інші ховалися. І ворог їх убив. Убив підло, повторним ударом, як убиває завжди, бо не знає честі.

Ніч, коли Київ горів

6 червня 2025 року росіяни здійснили масований обстріл української столиці. Дрони та ракети впали на Голосіївський, Солом'янський, Дарницький, Шевченківський, Деснянський і Святошинський райони. Один із ударів пролунав поблизу станції метро «Шулявка». Туди, у вогонь та уламки, приїхала перша бригада рятувальників частини №18 Святошинського району. Вони гасили пожежу після обстрілу, коли неподалік впав ще один «шахед». Від повторного удару загинуло троє представників ДСНС. Двоє з них мали стосунок до спорту. Але передусім вони були українськими героями.

Данило Скадін: силач із серцем воїна

Данилові Скадіну було 32 роки. З 2016-го він займався гирьовим спортом і мав звання кандидата в майстри спорту. Менш ніж за місяць до трагедії Данило виступав на всеукраїнському турнірі у Вінниці. У останні роки життя Скадін захопився легкою атлетикою. Сильне тіло, сильний дух. Такі люди будують Україну, такі люди її захищають.

Андрій Ремінний: Малий із великою душею

Андрій Ремінний народився 15 липня 1996 року у Кривому Розі на Січеславщині, але виріс у Києві. Перші роки життя минули на Борщагівці. Коли йому було близько року, батьки розлучилися, і хлопчик залишився жити з мамою, хоча з татом теж проводив багато часу. Рідний брат Андрія Денис був каратистом і входив до лав збірної України. Сам Андрій теж був спортивною дитиною: грав у футбол за локальний ФК «Оболонь», а паралельно займався шахами та боротьбою.

Після дев'ятого класу Андрій вступив до Київського коледжу економіки та менеджменту при Національному авіаційному університеті. Там отримав диплом економіста, але сидіти в офісі він не міг та й не хотів. Прикладом для нього був дядько, пожежник Олександр Домаров, рідний брат матері. Після закінчення вишу хлопець пішов здобувати другу професію та вступив на службу до ДСНС.

Спочатку дядько сумнівався, чи витримає племінник таке навантаження. Робота важка, не кожен подужає. Але вже за кілька місяців дивувався, як швидко той складає нормативи, як працює, мовчки, зосереджено й без скарг. У 2018-му Ремінний став частиною команди фахівців столичної 18-ї пожежно-рятувальної частини ДСНС. У колективі хлопця прийняли одразу. Його швидко охрестили Малим, і він це прізвисько прийняв без жодних образ. Завдяки кмітливості й відповідальності його невдовзі поставили на одну з найважливіших ділянок, оператором автодрабини. Це не лише гасіння пожеж, а й порятунок людей на висоті. Колеги згадують, що Андрій врятував мінімум двох людей особисто.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій залишився в Києві, а матір та рідного молодшого брата Павла відправив за кордон. Навіть під час найважчих ночей родина Ремінних залишалася на зв'язку: вони мали спільний чат, в який писали під час тривог і обстрілів, щоб переконатися, що всі в безпеці. «Це така собі перекличка. А коли обстріл випадав на зміну Андрія, ми моніторили в соцмережах, де саме був приліт, дивились, чи це район, за який відповідає Андрій, чи інший. Ми завжди хвилювались за нього», згадує батько Дмитро.

У 2022-му на роботі Андрій познайомився з майбутньою дружиною Ілоною. Їхнє спілкування почалося невимушено, кілька жартів під час перекурів, короткі розмови біля кавомашини. Звичні робочі моменти поступово переросли у щось більше.

За вісім років служби Ремінний побував на сотнях викликів, від незначних загорянь до масштабних трагедій. Не став винятком і ранок 8 липня 2024 року, коли ракета влучила в «Охматдит», місце, де щодня рятують життя. Попри вибухи й хаос, рятувальники та волонтери одразу кинулися до роботи. Серед тих, хто прибув на місце добровільно, був і Андрій Ремінний. Хлопець тоді якраз був у відпустці, але сказав лише одне: «Я хочу допомогти».

Остання усмішка

5 червня 2025 року починався як звичайний день. Початок доби видався спокійним. «Ми пограли у волейбол, Паша Єзгор приготував вечерю. До слова, у нього добре виходило, оскільки мав маленьку дитину, яку балував смачною їжею. Власне, ми поїли, поговорили, десь посміялися», розповідав рятувальник та дядько Андрія Олександр Домаров.

А вже вночі Київ накрила хвиля тривоги: у повітрі з'явилися ворожі дрони та ракети. «Десь близько першої ночі ми виїхали ліквідовувати наслідки обстрілу поблизу станції метро