Українське кіно підкорює Локарно: три прем'єри, що розповідають правду про війну та свободу

З 5 по 15 серпня швейцарське місто Локарно стало ареною культурної битви, де українське кіно заявило про себе на весь світ. На 79-му Міжнародному кінофестивалі відбулися світові прем'єри трьох стрічок про Україну, які не лише демонструють мистецьку зрілість, а й несуть у собі потужний меседж опору та незламності. Це більше, ніж кіно: це голос нації, яка бореться за своє право на існування.

Голос України у головному конкурсі: фільм «Я рідко прокидаюсь, мріючи»

У головному конкурсі фестивалю відбулася прем'єра стрічки «Я рідко прокидаюсь, мріючи» — спільного українсько-німецького виробництва. Режисерка Ізабель Штевер, відома своєю роботою «Гран жете» на Берлінале 2022 року, разом із українською сценаристкою Анною Меліковою створили кіно, яке вражає своєю щирістю та глибиною. Продюсерами виступили легендарні німецькі кінематографісти Том Тиквер та Уве Шотт.

Сюжет розгортається навколо пари — Ольги та трансгендерного хлопця Олега, які зустрічають 2022 рік в Україні, не підозрюючи про випробування, що на них чекають. Ранок 24 лютого змінює все: Олег будить Олю словами «Олю, почалося». Спроби виїхати з країни наштовхуються на бюрократичні перепони — за документами Олег є чоловіком, тому прикордонники не випускають його. Пара змушена повернутися до батьків Олі, які десять років тому втекли з окупованого Донецька.

Фільм досліджує складні особисті конфлікти: тиск суспільства на Олега з вимогою йти на фронт, нерозуміння Олі, яка закохалася в людину до її трансгендерного переходу, та напружені стосунки з родиною. Творці стрічки свідомо показують, як війна загострила бінарне гендерне мислення, поставивши молоде покоління перед жорстоким вибором.

Зйомки проходили переважно в Україні, зокрема на Кіностудії імені Олександра Довженка в Києві. Через комендантську годину натурні сцени доводилося знімати вночі, що створювало додаткові ризики. Творці зізнаються: вони постійно боялися, що чергова російська атака перерве роботу та поставить під загрозу життя понад ста людей.

«Демони» Наталки Ворожбит: містична сага про аб'юзивні стосунки України та Росії

У програмі «Режисери сьогодення» відбулася прем'єра стрічки «Демони» української режисерки та драматургині Наталки Ворожбит. Фільм, заснований на її сатиричній п'єсі 2005 року, переносить глядача в містичний світ Полтавщини — батьківщини самої Ворожбит та Миколи Гоголя, чия творчість стала ключовим джерелом натхнення.

Дія відбувається у 1994 році. До невеликого села приїжджає російський безпритульний письменник Славік, у якого закохується старша за нього Ніна. Жінка, яка втратила чоловіка та виростила дітей, вирішує нарешті пожити для себе. Але Славік виявляється аб'юзером, який зраджує Ніну. Чоловік не може зрозуміти, чому не може піти, адже Ніна, як і багато жінок у селі, є відьмою.

Зйомки завершили на 90 відсотків ще до лютого 2022 року, але стрічка набула особливої актуальності після повномасштабного вторгнення. Сама Ворожбит прямо назвала сюжет метафорою болісних та аб'юзивних відносин між Україною та Росією. Персонаж Славіка уособлює Росію, яка паразитує на Україні, а Ніна — незалежну країну, що прагне щастя та намагається зрозуміти, що робити з непроханим гостем.

Особливу увагу привертає акторський склад. Головну роль виконала Руслана Писанка, для якої «Демони» стали останньою роботою в кіно — акторка померла у 2022 році в Німеччині від онкологічного захворювання. Спочатку Ворожбит сумнівалася у виборі Писанки, відомої своєю телевізійною кар'єрою, але після тривалих пошуків саме вона отримала роль. Роль Славіка виконав російський актор Олексій Мітін.

«Ще один день у металевому боксі»: короткометражна правда про війну

Третім українським фільмом, прем'єра якого відбулася в Локарно, стала короткометражна стрічка «Ще один день у металевому боксі» режисера Гліба Фельдмана. Ця робота доповнює українську кінопрограму фестивалю, демонструючи різноманітність голосів та жанрів, що виникають в умовах війни.

Чому участь у Локарно є важливою для України?

Участь українських фільмів у такому престижному європейському конкурсі — це не лише визнання мистецьких досягнень, а й потужний культурний фронт. Поки російська пропаганда намагається переписати історію, українські кінематографісти розповідають світу правду про війну, людські долі та боротьбу за свободу. Кожен кадр цих стрічок — це свідчення, яке неможливо спростувати.

Ці фільми також підкреслюють європейський вектор України. Співпраця з німецькими продюсерами, участь у швейцарському фестивалі, міжнародне визнання — усе це демонструє, що українська культура є невід'ємною частиною європейського простору. І попри війну, попри постійні обстріли та загрозу життю, українські митці продовжують творити, доводячи, що культура — це зброя, якою неможливо знищити.

Локарно стало ще одним підтвердженням: Україна не лише бореться за свою незалежність на полі бою, а й завойовує культурні простори Європи. І ця битва, як і битва за Дніпро, обов'язково завершиться перемогою.