Росіяни катували і спалили трьох українських героїв: матері розповіли про чотирирічну боротьбу за правду
Три родини з Ірпеня майже чотири роки шукали своїх синів, які пішли добровольцями захищати Україну в перші дні повномасштабного вторгнення. Знайшли їх у безіменних могилах, спалених окупантами. Ця історія стала свідченням жорстокості російських воєнних злочинців і незламності українських матерів.
Артур Баранець, Олексій Ященко та Руслан Філіпенко були не просто друзями від дитячого садка, а справжніми братами по духу. Високі хлопці під два метри зростом, яких у Ірпені називали «дуби», стали символом нескореної молодої України.
Коли над нашою землею нависла загроза російського вторгнення, хлопці не вагалися ні секунди. Артуру та Руслану було по 22 роки, Олексію лише 20. Вони відвезли своїх рідних у безпечні місця на заході України і повернулися до Ірпеня, щоб стати на захист Батьківщини.
Останні слова героя
«Дуже запам'ятала, коли він сказав: зі мною буде все добре», згадує мати Олексія Людмила. Ці слова стали пророчими, адже справжні українські герої завжди живуть у серцях тих, хто їх любить.
2 березня 2022 року зв'язок із хлопцями обірвався. Вони виконували бойове завдання, везли боєприпаси і дрони на наші позиції. Неподалік Ворзеля потрапили під обстріл російських окупантів і були захоплені в полон.
Катування і знущання
Наприкінці березня на російському пропагандистському каналі з'явилося відео з допитом Артура та Руслана. Побиті, на колінах, вони давали свідчення своїм катам. «Нам казали, їх не можуть вбити, бо є відео», згадує мама Артура Олеся.
Свідок тих жахливих подій, мешканець Ірпеня Сергій Кондратенко, який також був у полоні, розповів про нелюдські катування: «Використовували їх як матраци. Вони зв'язували їх, вони сиділи на них». Хлопців «шість разів водили на розстріли» у лісі, потім утримували в «холодильниках» Гостомельського аеропорту.
Материнська боротьба за правду
Олеся, Валерія та Людмила за ці роки стали рідними сестрами у горі і боротьбі. Вони здали ДНК-матеріали ще у 2022 році, шукали синів серед полонених, але слідство велося неефективно.
Матері взялися за власне розслідування, використовуючи неофіційні контакти. І лише завдяки їхній наполегливості вдалося встановити страшну правду: їхні сини були спалені росіянами і поховані як невідомі у Гостомелі.
«Практично 4 роки я шукала дитину в полоні, а вона лежала тут, під хатою, а я не мала змоги ні прийти, ні поплакати», зі сльозами розповідає Валерія.
Вічна пам'ять героям
Артура, Руслана та Олексія перепоховали з почестями на Алеї героїв в Ірпені. Друзі спочивають один біля одного, як і жили, як і боролися за нашу свободу.
«Хочу, щоб все людство знало, що вони герої», заявляє пані Валерія. Ці слова мають пролунати по всьому світу, адже боротьба за справедливість продовжується.
Матері не зупиняються. Вони збирають докази воєнних злочинів росіян, адже у тих, хто розстріляв і спалив їхніх беззбройних синів, «є імена, звання та посади в російській армії». Справедливість має восторжествувати, а воєнні злочинці мають понести покарання.